МЕЧОНО́СЕЦЬ, сця, чол.
1. іст. Воїн, озброєний мечем, а також слуга, що носив за лицарем його меч. Беглер беї Сходу і Заходу, — і силігдар, великий мечоносець султанський, і білопрапорні яничари готувалися штурмувати невірних (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 553).
2. Член духовно-військового лицарського ордену, заснованого у 1202 р. в Лівонії для завоювання Східної Прибалтики і для наступу на руські землі (емблемою ордену було зображення меча і хреста на білому плащі). Для того щоб продовжувати свої розбійницькі загарбання, Тевтонський орден об'єднався з мечоносцями (Історія середніх віків, 1955, 111).