МЕ́СТИ, мету, метеш; мин. ч. мів, мела, мело; наказ. сп. мети, метім (метімо), метіть; недок.
1. перех.
і без додатка. Видаляти з якої-небудь поверхні
сміття, пил, сніг мітлою, віником і т. ін.; підмітати. Добра
дівка — як старости йдуть, тоді мете (Номис, 1864,
№ 8966); — Не буду мести твоєї половини сіней та
виносити твого сміття, — сказала Мелашка (Нечуй-Левицький,
II, 1956, 328); Гладкий сторож мів алею старанно,
повагом (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 7); * Образно. В
червоних штанях аксамитних [оксамитних] Матнею улицю
мете, Іде козак (Тарас Шевченко, II, 1953, 36);
// чим.
Волочачи що-небудь по поверхні, здіймати сніг, куряву
тощо. Метучи розкритими полами кожуха іскристий
сніг, поволі пішов [Левко] до стайні (Михайло Стельмах, I,
1962, 69).
♦ Мести, як (мов, немов і т. ін.) помелом (мітлою) —
знищувати все на своєму шляху. Наїзниця скакала І
військо немале вела, Собою всіх людей лякала І все, мов
помелом, мела (Іван Котляревський, I, 1952, 197).
2. перех. Піднімаючи в повітря, розвівати,
розносити що-небудь (про вітер, бурю тощо). Не вітер, а буря
завіяла, метучи цілі гори снігу по землі (Панас Мирний, III,
1954, 8); Опадає листя, його метуть вітри (Василь Кучер,
Засвітились вогні, 1947, 66);
// неперех. Піднімати в повітря
часточки пилу, снігу і т. ін., розвівати, розносити їх
(про хуртовину, суховій і т. ін.). Надворі було хуртеча
Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон сніг
горбами наросте (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 187); Це в степу
увостаннє суховії метуть. До щитів розподільних
поливальниці йдуть (Шеремет, Дружбою.., 1954, 12);
//
безос. — Ну й погода! Насилу добралася до вас. Мете —
світу божого не видно (Дмитро Бедзик, Дніпро.., 1951, 36).
3. неперех., перен., розм. Швидко прямувати, бігти. [Карпо:] На, та й мети швидше з хати. (Дає сто рублів і випиха Агапона за поріг) (Марко Кропивницький, II, 1958, 182); — Бач, як мете [наймит] до воріт. І подасться, чортове одоробло, в економію (Михайло Стельмах, I, 1962, 109).