Словник української мови

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 460.

Коментарі (0)

О 2, прийм., із знах. і місц. в. Сполучення з прийм. о виражають:

Часові відношення

1. з місц. в. Уживається при точному або приблизному означенні години, коли відбувається дія. О першій обід, який з розмовами і з читанням газет тягнеться до 3 год. (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 410); У неділю, годині о дев'ятій, коли сонце почало вже підійматися над кронами дерев, Варя вийшла в садок (Іван Сенченко, На Батиєвій горі, 1960, 149).
 О пів на — уживається на означення половини години, якої не вистачає до повної години. Одержавши плату, Ніна о пів на шосту залишила бібліотеку (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 74); О пів на восьму хлопці спустилися сходами на другий поверх (Андрій Головко, I, 1957, 165).

2. із знах. і місц. в., рідко. Уживається при означенні приблизних часових меж певної дії; у. Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 26); Всі навколишні гірські села.. вже добре знали годину повірки.. О цій порі місцеві жителі.. виходили на свої веранди (Олесь Гончар, I, 1954, 449); О цю пору.

3. з місц. в., заст. Уживається при означенні відрізка часу, пори року, коли відбувається дія (перев. із назвами релігійних свят, пір року). Ой сподівайся мене тоді в гості, як будуть о Нетрі бистрії ріки-озера замерзати (Словник Грінченка); Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 193).

Об'єктні відношення

4. з місц. в., заст. Уживається при означенні: а) предмета, на який спрямована думка, який є об'єктом чиїх-небудь почуттів, розмов і т. ін.; про. Еней по щастю без поміхи Вдавався в жарти, ігри, сміхи, А о Юноні і забув (Іван Котляревський, I, 1952, 175); — О Довбушу він ніколи не споминав, о грошех [грошах] і скарбах тож само ні (Іван Франко, VIII, 1952, 130); — То така людина, що не думає о собі (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965, 159); б) змісту, напрямку чиїх-небудь думок, розмов і т. ін.; про. А тут бур'ян, піски, тали... І хоч би на сміх де могила О давнім давні говорила (Тарас Шевченко, II, 1963, 65); Ще довго стояла громада нерухомо..» Нарешті розійшлась: кожний мав о чім думати після слів Соловейка (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 452); Він, Нерчин, розписався о тім власноручно на обсмаленій колоні рейхстагу (Натан Рибак, Час, 1960, 14).

5. із знах. і місц. в., заст. Уживається при означенні: а) предмета чиїх-небудь турбот, прохань, переживань і т. ін.; про. Довгенько по морю щось шлялись І сами о світі не знались (Іван Котляревський, I, 1952, 113); Крики, стогін, прокльони, благання о поміч.., — усе те зіллялося в один несказанний галас (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 185); Коли мене важка прийме могила, І ти отак підеш на роздоріжжє [роздоріжжя] О хліб просить..! (Іван Франко, X, 1954, 77); [Конрад:] А вас таки дуже непокоїть наша місія? [Рішар:] Гадаю, що і вас не менш, бо ходить о долю такого горожанина, як будівничий Альберт! (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 76); б) явища, події і т. ін., що є причиною якоїсь дії. О смерті князя всі ридали, Харциза Тур на проклинали (Іван Котляревський, I, 1952, 259); Радію цілою душею о загальне зорганізування усіх співацьких товариств (Колесса, Музикознавчі праці, 1970, 544).

6. із знах. в., заст. Уживається при означенні предмета: а) з яким хто-, що-небудь стикається, зближується і т. ін. під час руху; об. Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки (Іван Франко, II, 1950, 22); [Жірондист:] І досі тямлю, як тоді боявся, щоб шнур тремтячий о вікно не стукав і не дзвенів по гратах (Леся Українка, II, 1951, 180); б) який є опорою для кого-, чого-небудь. Сухими голими руками.. сперлася [Катерина] о коліно — і вже не думала (Гнат Хоткевич, II, 1966, 253); Юрко Мазур чекав, зіпершись о гармату на возі (Іван Ле, Україна, 1940, 23); в) за допомогою якого виконується дія. Вавілон я Дщере окаянна!.. Тебе, злая, В радості застане [господь] І розіб'є дітей твоїх О холодний камінь! (Тарас Шевченко, I, 1963, 346); Хай о скелю розіб'ють нас хвилі, Хай закрутять лихі течії, Сміло сядьмо в човни швидкокрилі (Павло Грабовський, I, 1959, 498).

Кількісні відношення

7. із знах. в., діал. Уживається при вказуванні на часову або вікову різницю між ким-, чим-небудь; на. О два тижні йде [календар] запізно (Іван Франко, X, 1954, 108); О два роки молодший (Словник Грінченка).

8. із знах. в., діал. Уживається при вказуванні на кількість або міру чого-небудь; на. Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву (Іван Франко, VII, 1951, 135); Сім раз його чарувала, о осьмий не буду, млою розійдусь по полю... Світ не перебуду... (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 117); Трутила [Анна] її.. в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад (Ольга Кобилянська, II, 1956, 160); Цей танець ішов об заклад, чи Кранцьовський п'яний, чи ні.. Заложилися о п'ять пляшок пива й півкварти горілки (Лесь Мартович, Тв., 1954, 260).

Означальні та кількісно-означальні відношення

9. з місц. в., заст. Уживається при вказуванні на постійну ознаку предмета, особи за їх кількісним або якісним виявом; з. Ой дівчат нас. з білим личком о віях шовкових більше в світі, чим у лузі ягід калинових (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 114); Край плантації.. тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах (Григір Тютюнник, Деревій, 1969, 109).

Просторові відношення

10. із злах, в., заст. Уживається при означенні межі двох предметів. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села (Ольга Кобилянська, II, 1956, 554).

О 3, виг.

1. Уживається при вираженні різних почуттів, душевних переживань: розпачу, захоплення, здивування, недовіри і т. ін. [Хвора:] Дарма! Не жаль мені, що молодою згину, А жаль — о, лютий жаль, що пропаду даремне (Леся Українка, I, 1951, 117); [Марко:] О! То в тебе і медаль є?!.. [Семен:] За відвагу (Захар Мороз, П'єси, 1959, 8); — Тату, правда, галушки в мене вдалися не згірше, як в тітки Докії? — Кращі, — підхвалює доньку. — О, вже й кращі, — заперечує Настечка (Михайло Стельмах, II, 1962, 106); — О, чого це ти такий сердитий? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 9);
//  Уживається при вираженні ствердження чого-небудь у функції, близькій до вказівної. [Громада:] Цить лишень! здасться, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!.. (Тарас Шевченко, I, 1963, 100); Скоро вже має прийти листоноша — і це заважає мені писати, бо сподіваюся звістки від тебе. О! йде (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 132);
//  Уживається при висловленні згоди з чим-небудь, підтвердження чогось. — А далеко Кривушино? — О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів (Марко Вовчок, I, 1955, 323); — Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд. — О, будь ласка! (Андрій Головко, II, 1957, 155);
//  Уживається у знач. вказівної постпозитивної частки. Із морських тварин, що я їх бачив на власні очі, зазначу таких-о: дельфін, султанка, камбала (Остап Вишня, I, 1956, 175).

2. Уживається для підсилення емоційної виразності, патетичності висловлювання. Клапті хмарок зворушливо-білі, Сине небо за серце бере... О, блажен, хто в такому безсиллі, Хто в такому безсиллі умре! (Максим Рильський, I, 1960, 181);
//  Уживається в складі риторичного звертання. Не я питав тебе, то дух лукавий. О, зачаруй його, заворожи! (Леся Українка, I, 1951, 429); О, скільки буде вас без краю та без ліку, таких хороших днів, як то було колись... (Володимир Сосюра, I, 1957, 289);
//  Уживається в складі звертання. — Якове! о Якове! — кличу. Мовчить, неначе не чує (Марко Вовчок, I, 1955, 74); О, музо, панночко Парнаська! Спустись до мене на часок (Іван Котляревський, I, 1952, 187).